ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ДО КОНСТИТУЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ДО КОНСТИТУЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Коментарі Вимкнено до ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ДО КОНСТИТУЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Конституційний процес у нашій державі складається з декількох визначальних етапів:

• Прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.

• Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

• Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, що підтвердив Акт про державну незалежність.

• Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою та Президентом України 8 червня 1995 року.

• Прийняття Конституції України 28 червня 1996 року. З прийняттям нового Основного Закону України було завершено перехідний етап державного самовизначення України і створення цілісного державного механізму. Сьогодні є всі підстави стверджувати, що прийнята 28 червня 1996 року Конституція України заклала повноцінну правову основу Української державності.

На початку 1990-х років Україна постала перед необхідністю здійснення широких реформ, що були спричинені соціально-економічною та політичною ситуацією в колишньому Союзі РСР. Спроби у той період керівництва Радянського Союзу пристосувати адміністративно-розпорядчу економіку до ринкової поклали початок дезинтеграції єдиного господарського простору, який тримався не на економічних законах, а завдяки жорстким централізованим управлінським структурам тоталітарної системи. Усе це призвело до глибокої системної економічної і політичної кризи, занепаду виробництва, зниження життєвого рівня більшості верств суспільства, зростання соціальної напруги.

Водночас дезинтеграційні, деструктивні процеси, що охопили усі сфери життєдіяльності радянського суспільства, хаотичний підхід до здійснення перетворень, розчарування їх ходом широкого загалу загрожували катастрофічними наслідками для республік, що входили до СРСР. За таких умов керівництво багатьох союзних республік, насамперед України, що мала з-поміж інших республік чи не найвиразніші ознаки державності, гостро відчувало потребу у практичному проведенні політичних і соціально-економічних реформ.

Прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року стало першим кроком до фактичного і юридичного утвердження незалежності України. Декларація визначила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Нею було окреслено засади народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин.

У цьому документі було виражено прагнення народу до створення демократичного суспільства, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, необхідності побудови правової держави та повноцінного політичного, економічного, соціального і духовного розвитку українського народу.

Саме на підставі Декларації про державний суверенітет України, виходячи із смертельної небезпеки у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1999 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України та створення самостійної української держави – України. З цього моменту на території нашої держави, що визнавалася неподільною і недоторканою, мали чинність виключно Конституція і закони України.

Акт проголошення незалежності України був підтверджений волею українського народу на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Його результати виявилися настільки переконливими, що світове співтовариство одразу повірило в існування незалежної України. За лічені тижні десятки країн оголосили про дипломатичне визнання нової держави.

Довідково: Під час всеукраїнського референдуму на запитання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України” “так” відповіли 28.804.071 громадян, або 90,32%; “ні, не підтверджую” – 2.417.554 громадянина, або 7,58%.

Своїм вибором 1 грудня 1991 року український народ підтвердив відданість ідеалам демократії, свободи, побудови власної держави. Результати всеукраїнського референдуму засвідчили, що комуністична доба закінчилася, і не було вже такої сили, яка могла б повернути колесо історії назад.

Перед керівництвом України постало стратегічне завдання – відновлення державності, закладення і зміцнення її основ. Суверенітет України передбачав створення власної системи органів державної влади, визначення концептуальних підходів до питань організації державної влади та конституційного статусу вищих ланок державного управління, влади, формування правових засад державного механізму.

Однак розв’язанню цих складних завдань заважала застаріла правова система України, що нашвидкоруч кроїлася із успадкованих від колишнього СРСР законів, які вступали в протиріччя з політичною та економічною реальністю. Протиріччями характеризувалась і конституційна база державної влади. Зокрема, Конституція Української РСР 1978 року не закріплювала демократичні принципи конституціоналізму. Адже радянська правова доктрина відводила державі і праву роль основних засобів побудови соціалізму і комунізму, не визнаючи концепції “правової держави”. Відповідно механізм державної влади практично ігнорував принцип поділу влад, оскільки закріплена в Конституції керівна роль КПРС слугувала базисом однопартійного диктату в усіх сферах державного і суспільного життя. При цьому не визнавався принцип політичного плюралізму, а правове регулювання прав і свобод громадян підпорядковувалося єдиній кінцевій меті – побудові комунізму, відкидаючи стандарти міжнародного гуманітарного права. Основою економічної системи України визнавалася соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності.

Чинна на той час Конституція та законодавство, що будувалося на її основі, увійшли у протиріччя з існуючими реаліями життя суспільства, потребами його демократичного розвитку.

За таких умов гостро постала потреба активізувати процес конституційного реформування. Набуття реального державного суверенітету, його законодавче закріплення, курс на радикальні перетворення у політичній, соціально-економічній, духовній сферах обумовили глибоке і достатньо інтенсивне оновлення конституційного законодавства в Україні, головним чином шляхом внесення змін і доповнень до Конституції 1978 року. Такі зміни і доповнення були передусім пов’язані із становленням державного суверенітету України; визнанням її міжнародним співтовариством; реформою політичної системи в цілому, визнанням багатопартійної системи, обранням курсу на побудову демократичної, правової держави; здійсненням економічної реформи шляхом уведення різноманітних форм власності, забезпечення їх рівного правового захисту, запровадженням нових економічних структур, форм і методів господарювання тощо.

Важливими факторами внесення змін до Конституції стали також потреби запровадження механізмів поділу влади, вдосконалення системи і структури законодавчої і виконавчої влади, механізму розподілу повноважень між ними, вдосконалення основ правового статусу громадян, створення органів, що забезпечували б функцію конституційного нагляду, реформування системи місцевих органів влади, управління і самоврядування. Суттєві зміни були внесені до Конституції України у зв’язку із введенням у 1991 році поста Президента України.

Разом з тим, хоча ці та інші зміни до Основного Закону держави спрямовувалися на розвиток в Україні демократичних процесів, формування громадянського суспільства і правової держави, проте вони не вирішували багатьох проблем формування правових засад органів влади, що утворювались під час суперечливих, часом колізійних, процесів трансформації державних інституцій.

Саме цим значною мірою пояснюється непослідовність і суперечливість процесів реформування економічної та політичної системи у нашій державі. Суперечливість таких процесів головним чином була викликана відсутністю конституційне закріплених концептуальних підходів до питань організації державної влади і, зокрема, визначення конституційного статусу вищих ланок державного управління.

Така невизначеність системи влади стримувала розробку, прийняття та реалізацію принципових рішень по реформуванню суспільства, виведенню його з кризового стану. Подальше загострення соціально-економічної кризи, в свою чергу, негативно позначалося на владних відносинах, які тривалий час характеризувалися неузгодженістю дій різних гілок влади, відсутністю ефективної вертикалі виконавчої влади, протистоянням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Результатом усього цього стало падіння авторитету органів влади серед громадян, слабкий вплив їх на економічну та соціальну ситуацію. Як наслідок, проблеми загострювались, залишаючись нерозв’язаними, що призводило до зростання соціальної напруженості.

За цих умов необхідно було насамперед вирішити проблеми розмежування владних повноважень між парламентом і Президентом України, виконавчою владою, визначитися із статусом місцевих рад, структурою виконавчої влади на місцях, створенням Конституційного Суду. Пошуки компромісів на цьому нелегкому шляху знайшли своє втілення у проекті Затону України “Про застосування Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” та зміни Конституції України (Основного Закону) України у зв’язку з його прийняттям”. Проте відхилення Верховною Радою цього законопроекту унеможливили удосконалення функціонування органів влади та всього державного механізму, що призвело до загострення політичного протистояння у суспільстві.

З метою створення умов для розвитку конституційного процесу, забезпечення громадянського миру і спокою, реформування державної влади на засадах чіткого розподілу функцій між її гілками як необхідної передумови подолання системної кризи Верховна Рада України і Президент України дійшли згоди, що оформилася 8 червня 1995 року Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”.

Цей важливий крок дав змогу уникнути серйозних конфліктів між законодавчою і виконавчою владою, які могли перерости у непереборну кризу усієї державної влади в Україні з непередбачуваними наслідками.

Конституційний договір дав можливість Президентові України сформувати Уряд і закласти перші основи розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади, а також місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Всі ці заходи, спрямовані на створення ефективних владних структур, дали змогу запобігти різкому поглибленню кризи, розв’язати ряд найгостріших соціально-економічних проблем. Вони засвідчили також необхідність подальшого впровадження в процесі державотворення демократичного принципу розподілу влад як одного з фундаментальних принципів вітчизняної політичної практики.

Конституційний Договір закріпив положення про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій діє принцип верховенства права. Ним було встановлено, що вся повнота влади належить народові, який є єдиним джерелом влади. Визначено, що державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини. Забезпечення цих прав і свобод, охорона життя, честі і гідності людини визнане обов’язком держави. У Конституційному Договорі наголошено також, що суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Усі ці концептуальні ідеї конституціоналізму знайшли згодом своє втілення в новій Конституції України.

Концепція нової Конституції України спиралася на ґрунтовні наукові розробки і визначала принципово нові для українського соціуму філософію і концептуальні засади державотворення. Зокрема, вона передбачала гарантії нових для суспільства того періоду демократичних цінностей – природних прав людини, конституційного ладу, поділу влади, політичного, ідеологічного та економічного плюралізму, механізму обмеження правом свавілля державної влади тощо.

Однак розвиток конституційного процесу був достатньо непростим. На нього впливали притаманні перехідному періоду розвитку суспільства протиріччя між високою динамічністю політичних процесів і необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку. Необхідно було також визначитися з головними напрямами стратегії і тактики державотворення в Україні, що, у свою чергу, потребувало врахування реальної політичної ситуації у державі, позицій найвпливовіших сил у Верховній Раді. В результаті Основний Закон набув компромісного характеру, що сприяло суспільній злагоді і стабільності.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 року – визначальна подія новітньої української історії. Нова Конституція є актом вияву єдиної установчої волі українського народу, його непереборного прагнення жити в суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі. Конституція України -багатоаспектний політико-правовий документ, що визначає пріоритетність громадянського суспільства, прав та свобод людини і громадянина, відображає високий рівень політико-правової культури суспільства і законодавця.

Сьогодні звучить чимало критичних зауважень до нашого Основного Закону. А дехто навіть пробує нав’язати спрощену до примітивізму думку, що Конституція України – справа однієї безсонної ночі. Насправді ж важка й копітка робота над останнім проектом Конституції, який дістав перепустку в життя, тривала майже два роки. Для цього потрібні були справді титанічні зусилля, безмежне терпіння і, головне, здатність до компромісу з метою знайдення конституційної більшості у законодавців.

Прийнятий з дотриманням усіх процедурних правил і за умов, коли депутати кваліфіковано і відповідально голосували за кожну статтю, зважуючи кожне слово і навіть букву, Основний Закон України поєднав інтереси всього українського суспільства, став надійним гарантом верховенства права і принципів демократа.

У світі віддали належне не лише змісту Основного Закону України, який повністю відповідає стандартам сучасної європейської демократії, а й характеру самого конституційного процесу. У ньому відбилися усі головні особливості політичного та суспільного життя України. Події, які супроводжували розробку і прийняття Конституції, засвідчили, що українські політики можуть працювати в режимі пошуку політичного компромісу і приймати раціональні рішення, що вони здатні переступати через власні політичні та ідеологічні упередження і знаходити взаєморозуміння. Прийняття Основного Закону започаткувало становлення нового, морального виміру політичної діяльності, який був досі невідомий в українському суспільстві.

Наша Конституція була прийнята після всебічного та тривалого опрацювання абсолютно легітимне. Її дух і буква спрямовані на єднання українського суспільства, на засадах демократії, яких так бракувало і які так необхідні в непрості часи переходу від тоталітаризму до демократії, від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин.

Основним Законом України 1996 року встановлені конституційні принципи дії механізму державної влади, включаючи республіканський устрій, поділ влад, систему стримувань і противаг, самостійне функціонування органів держави; цілісність конституційного ладу і стабільність його засад; визнання і гарантування місцевого самоврядування.

Разом з тим Конституція України не лише сформувала кістяк нашої державності, але й відкрила можливість усім гілкам влади на основі конституційної легітимності спільно працювати на благо держави, нашого народу.

З її прийняттям створено необхідні умови для формування в українському суспільстві цінностей, що грунтуються на неухильному дотриманні прав та свобод людини, народовладді, відданості національним інтересам. Зокрема, Основним Законом визначено конституційні права людини і громадянина, механізми їх забезпечення, встановлено законодавчі передумови для формування в Україні громадянського суспільства. Основою суспільного життя визнано багатоманітність у політичній, економічній та ідеологічній сферах. Непорушним визнано право приватної власності – економічної основи громадянського суспільства. За кожною людиною Конституцією України закріплено право на вільний розвиток своєї особистості, свободу пересування, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, світогляду і віросповідання; гарантовано свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, інтелектуальної власності.

Конституція України нормою прямої дії зобов’язала державні органи піклуватись про національні, культурні та мовні інтереси вихідців з України, які є громадянами інших держав.

Водночас Конституція України заклала фундаментальні принципи, які визначають зовнішньополітичний курс нашої держави. Вона закріпила територіальну цілісність та недоторканість кордонів нашої держави. Прийняттям Основного Закону підтверджено дотримання Україною норм і принципів міжнародного права та неухильне виконання взятих на себе зобов’язань, прирівнявши підписані та ратифіковані міжнародні угоди до національних законів.

Можна з упевненістю стверджувати, що саме прийняття Конституції дало змогу Україні здійснити прорив у вирішенні майже всіх гострих зовнішньополітичних проблем, що стояли перед нашою країною з часу проголошення її незалежності.

Основний Закон інтенсифікував нормотворчу діяльність в Україні на якісно новій базі, посиливши тим самим правовий вплив на соціально-економічні і політичні процеси в суспільстві.

Конституція України стала основою дальших демократичних перетворень в державі, орієнтованих на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, міцним фундаментом розбудови на демократичних засадах такого державного і суспільного устрою, який дасть змогу нашій державі посісти гідне місце серед розвинутих європейських демократій

Джерело:http://old.niss.gov.ua/book/10/01.htm

About the author:

Ми в соціальних мережах

Підписка на оновлення

Back to Top